стихи, проза и всякая всячина)

даже не знаю что первым выложить.
пожалуй выложу самые не похожие друг на друга стихи)


сижу на сквозняке
лежу на ваших нервах
молю заснуть и ненавижу
стоны мертвых за стеной
мой дом - гробница
на потолке гнилые лица
и стены все в крови
царапал их не раз
стекло в пульсирующих венах
рои червей на белых стенах
животный страх
и вечно одинокий
лицо мне покрывает прах
весь этот мир
такой жестокий...
так может стать
еще черствее? в сотни раз?
все бесполезно
мир убогий
а за окном гигантский глаз...


=========================


На крыльях в позолоте херувим
С улыбкой на лице непревзойденном
Над миром пролетал совсем один,
Что после Дня стал столь опустошенным.

Но уронил на стонущий вулкан
Слезу и закричал в пустое небо.
Скрестил мечи, не замечая рваных ран,
Отчаяньем наполних их и гневом.

Завидев ангелов, тьмой поверженных,
Несметное количество людей, испепеленных,
Он среди тел не смог найти Мессии.

Антихрист оказался, как и Бог, бессильным.
И небеса опустошились. Исчезли Рай и Ад.
Остался лишь крылатый херувим
на весь Эдемский Сад.

29/04/10

==================================

а вам бы только улыбаться!
рыдайте! прям сейчас и здесь.
владельцы смертных облигаций,
у вас в глазах застыл дегресс.
я катящийся камень вниз,
а вы - лавина собственных иллюзий.
я гнущийся под ветрами карниз,
что ночью выл. и что не струсил
перед стеной и перед вами.
я рисовал всех вас мозгами
по стенам и на потолке
здесь. на полу. вишу на волоске.
а вам бы только улыбаться!
умрите! прям сейчас и здесь.
я стал владельцем ваших акций.
и акций этих мне не счесть.


=======================

Чекай мене в часі, чекай уві сні,
Я прийду. І разом зі мною мій смуток
Вкриватиме простір, сховає мій гнів,
І викличе вітер, чий перший порив
Зірве з твого тіла пристойність та одяг,
Зігріє наш холод, і вродиться потяг,
Як пристрасть з безжурного, світлого часу,
Що привидом щастя постане одразу.
Закоханість. Щастя. Прив’язаність. Віра
У світле майбутнє й омріяні крила.
Бажання здійсненності кожної мрії,
Що темряву все ж неодмінно розвіє.
Священна мелодія з щирим коханням,
Інтимна, тихенька, сердець поєднання.
І руки, і тіло, і губи вже знають,
Потрібний сценарій із пристрастю грають…
Довіра та відданість, створення казки,
Велика ймовірність останньої ласки.
Змагання за час і за щастя одвічне…
Емоції вкрали кохання величне?
Єдине і справжнє. Велике та світле.
Кохання, що ще не затьмарене світом.
Той стан, від якого не виростуть крила,
Кохання, як човен на повних вітрилах,
Що вітром наповнені, створеним нами.
Єдине і ще не зіпсоване снами.
Ми просто забули, що значить кохання,
Не світлі емоції. Не тіл поєднання.
Не пісня у серці, не звуки від скрипки,
Не вир почуттів і не пристрасні крики.
Гармонія в тілі, своєму й чужому,
Відвертість і справжня довіра у всьому.
Кохання давно вже у часі блукає,
У просторі нас із тобою шукає,
Шукає, і знайде воно дві людини,
І лічені ще залишились хвилини…

моя Люси боится утра
фанфары ей нервы тревожат
вместо окон большая дыра
и слышно как демоны дышат
её дом заростает лозой
и колышется словно танцует
из подвала доносится вой
Люси демона в мыслях рисует
затихает пугающий рык
и внезапно падает люстра
раздается за стенами крик
под кроватью не может быть пусто
в коридоре играет скрипач
он разносит по дому тревогу
из кладовой доносится плач
безобидный и словно безногий
разливается злой контрабас
по фундаменту, стенам и крыше
моя Люси боится всех нас
когда утро вздымается выше...

Мне жутко понравились стихи, особенно 2е, 4е и 5е по счету ))))

Действительно классные стихи))

Спасибо! Тогда выложу еще что-нибудь
вот из свежего:

О, милая, ты полюби меня руками,
Играя с кожей, словно с полотном.
И нарисуй на мне корабль с парусами,
Который тонет где-то за окном.

Ласкай же руки ты мои как будто сладость,
Кусай до крови, словно ты вампир.
Дари своими пальцами шальную сладость,
Предчувствуя как исчезает мир.

Не останавливай это безумье плоти,
Сходи с ума и пробуждай немой вулкан.
О, страстная, твоя рука меня изводит,
Мы поднимаемся все выше к небесам.

Исследуй скрытно все мои изгибы тела,
Срывай с меня одежды, я украду твои...
О, жгучая, ведь ты уже давно вскипела,
Иди скорей ко мне, и о пощаде не моли...

(несуществующей)

===================================

позвольте мне к Нему уйти,
я обучу своих рабов.
мы Солнцу не дадим взойти,
мы Солнцу выкопаем ров!
со мной переродилась Тьма!
явились демоны на свет.
распространяется чума,
росла она не сотню лет.
позвольте я к Нему уйду,
Он ждет меня, Он точит нож.
мы разыграем с ним беду,
и пустим там, на Солнце, дождь.
пускай друг другу мы враги,
но я иду к Нему, на зов,
читая гневные стихи
на трупах слабых чудаков!!

Колір щастя

1. Мія.

Крізь вікон скло крадеться біле світло,
Ранкові звуки та весняний спів пташок,
Дороги й транспорт... Перед очима все пробігло,
Залишивши у прірву тиші тихий крок...

Скло чорне, й купа пилу вкрила серце.
Холодна кухня, телевізор мовчазний.
І стогін цей давно вже їй не сниться,
Цей ранок вкотре їй приносить біль.

Парує чайник в неї довго за спиною,
Та свист його, як завжди, заблукав.
Прокинутись у тиші й залишатися собою...
Остання ложка кави - про це ж ніхто не знав...

Самотня кухня і беззвучний телевізор,
Він припадає пилом і постійно спить.
Вона ніколи не запізниться пірнути в тишу,
Наш світ для неї ще з народження мовчить.

Цей ранок вкотре вже не будить шумом,
Але вона не падає і завжди на ногах.
Всі ночі доверху набиті темним сумом,
Та зараз знову день і у нових тонах.

Із посмішкою підбираючи свій одяг,
Легка та ніжна, дуже швидко одяглась.
Взяла в кутку віолончель і, немов на крилах,
Ця мила дівчина на ймення Мія понеслась...

2. Він.

Їдкий, тягучий запах тютюну та пилу,
Він покриває товстим шаром цілий світ.
Цей світ - маленька і засмітнена квартира,
Де вікон скло майже ніколи не блистить.

У променях лінивого, блідого сонця
Літають згустки пилу, чорний сум та біль.
Він знає те, що щастя знову розіб'ється,
Якщо він знов порине в теплий вир.

Той вир, в якому все здається щастям,
Коли знаходить він останні гроші під столом.
І навіть вдень накладене прокляття
Не стане перепоною для всяких забобон.

Він, посміхаючись, знаходить власний одяг,
Накидує футболку та натягує штани.
Десь у кармані лиш один білет на потяг,
В один кінець, далеко і подалі від вини.

Кидає погляд на холодне, сіре ліжко,
Торкається його востаннє і нарешті йде.
Виходить, дивиться за спину нишком,
І закриває двері. Рішення просте.

Виглядує весняне сонце, тепле та приємне,
Пташки заводять власну пісню-ідеал.
Попереду його чекає щось таке таємне...
Цей милий хлопець поспішає на вокзал...

3. Амур.

Він пробігає повз маленькі магазини,
А час втікає від його кросівок та ходи.
До відправлення вже залишаються хвилини,
Та ось невпинно його подив почина рости.

Крізь велике скупчення людей на площі,
Немов би в'язень, виривається цей звук...
І хлопець ладен викинути всі гроші,
Лиш доторкнутися б до цих чарівних рук.

Він піднімає голову та бачить колір,
І не один, а безліч, сплуталися в небесах.
Це заповняє звук віолончелі простір,
Ці кольори він бачив десь у власних снах.

Мелодія звивається, закручується вихор,
І він читає це послання для своїх очей.
Біжить до неї. Навкруги стає настільки тихо...
Не чути жодних зайвих звуків від німих людей.

Гарна дівчина з віолончеллю грає кольорами,
Гармонія витає у повітрі, ніби спів.
І за спиною Мія в тиші відчуває раптом,
Як щось, так схоже на струну, бринить.

''Привіт'', - він голосно у тиші промовляє.
І Мія припиняє грати, тіло все тремтить.
''Невже я чую голос?'' - вона себе питає.
Їх погляди зустрілися у цю магічну мить...

''Привіт'', - вона шепоче зачаровано губами.
Він бере її за руку: ''Я бачив кольори...''
Їх огортає пристрасна гармонія руками,
А я лиш усміхаюсь, дивлячись на все згори...

Спасибоньки
У меня их много)
вот еще, один из моих любимых
большая поэма на темную тематику

ДУШЕГУБ

Поведал как-то мне свой собственный рассказ
Довольно странный тип глубокой ночью.
Пытаясь пережить всю боль от метастаз,
Он корчился, изнемогая от букетов порчи.

«Запыленная улица и полночь на подходе, –
Так начал он свою историю вначале, –
Гнев ощущая в теле и всегда на взводе,
Покинул я свой дом, запрятанный в подвале.

Бродил по улицам, безлюдным переулкам,
Я обезумел и хотел для всех стать богом.
Жнецом, что покалеченный своим недугом,
Так хочет души забирать и прятать за порогом.

С ума сходил от одиночества и боли,
И на искусанных губах засохла моя кровь.
Ступал я улицей в обличье новой роли,
Провозглашенный будто тьмой король.

Прилив безумных сил и безграничной злости,
Что изначально обращенная была ко мне,
Воззвали тело к действиям и растворили гвозди,
Которые всё множились внутри, как в западне.

Клинок я вынул и рассматривал картины,
Что рисовала мгла со временем наперевес.
Несчастная душа подставила мне спину,
Выпрашивая будто для себя ножом порез.

Проткнул я ей своим клинком грудную клетку,
Да так вонзил, что крикнуть жертва не смогла.
И вырезал я лезвием на теле метку,
Так беспощадно отобрав последний стук тепла».

На миг остановился и опустил свой взгляд на руки,
Боясь, наверное, увидеть осуждающий мой взгляд.
Но я лишь пристально смотрел ему в лицо на муки,
«Ты продолжай» и протянул спиртной и сладкий яд.

Встряхнулся и отпил немного сей отравы,
Схватил меня за руку и посмотрел в глаза.
«Я болен, понимаешь, болен. И мои суставы
Рассыпались, как прах» – с отчаяньем он мне сказал.

«Я был таким как ты, красивым, безупречным,
Сейчас же стал маниакальным слизняком.
И убивал я многих, нанося ножом увечья,
Пытаясь вволю насладиться перед вечным сном.

Он близится – я чувствую предсмертный смрад,
Который будет сеяться после моей кончины.
Одной ногой я за порогом в густозаселенный ад,
Грехи где искуплю, в которых был повинен».

Не выдержал и оборвал его на полуслове,
Дабы не слушать далее минорных нот.
Задал ему вопрос, тревожащий былое:
«Зачем тогда вспорол ты не один живот?»

Он улыбнулся, показав свои гнилые зубы,
Закашлялся, мол собирался умереть тот час.
«Вот потому я здесь, мы оба сердцем душегубы,
Свою несчастную судьбу я для тебя припас.

Ты хочешь знать, зачем мне было столько крови?
Тогда стоишь сейчас на правильном пути!».
Отпрянул я от полного безумца хладнокровий,
А в мыслях медленно мой страх начал расти.

«Давным-давно сидел я в этом самом баре,
И неожиданно подсел ко мне такой же человек,
Которым сам я стал, кому премного благодарен,
Что показал он мне немую жизнь калек.

Передо мной стояла очень важная задача,
Найти того, кто далее понес бы тяжкий груз.
Хватило одного касания и маленькой удачи,
И буду лишь надеяться, что ты не трус!»

06/03/10