***
Просто спрятать лицо в ладонях.
Не плакать. Не помнить.
Просто прятаться в себе, как в ракушке,
В своей памяти.
Не сходить с ума, ведь и так –
Сумасшедшая.
***
Надірвана струна
Не дає мелодії…
Уривки слів –
Рядків…
Залишається біль…
Десь там, за обрієм
Душі
Моєї.
Чому так? Так, а не якось інакше?
Не розхлюпати біль з повної чаші
Душі…
Не дихати, завмерти.
За-мерти.
По складам по устам читати
Читанку святу…
З ненаписаних слів, що як діти ненароджені
У лоні десь материнському
Визріти мали, та – по-мерли…
Пощо вбивати дітей?
Адже з кожним словом йде частка себе
В небуття поза свідомості…
Прочинена кватирка наполохала
Повівом вітру холодного березня за опівніч…
Якось дивно…
***
Потроху звикаю до самотності,
Розчиняючи смуток у суміші вина з чаєм…
Трошки мрію, трошки літаю…
Плекаю самість і йду в позасвіт…
Ніби дихаю… ніби жива й навіть тепла…
Часом буваю… може, трохи зажурена…
Завше самотня… заквітчана смутком,
Як тотими косицями весільними, яким судилося
Доцвітати на кладовищі… на гостину мертвим…
Та що нам до смерті? Лише один крок… за межу…
Не спинити й не стримати душу
В останнім зойку… в останнім шепоті…
Не збавити болю гіркою сльозою,
Не запити солодким вином,
Не замішати кров’ю та попелом…
Передумати.. перебути ще ніч…
Тихим божевіллям і задавненим болем…
У колисці дитина…
В домовині – життя…
***
Знаешь… Я потихоньку привыкла одна…
Купила мягкую простынь и теплый плед…
Раз тебя рядом нет.
Но почему-то так тревожно еще
Просыпаться глубокой ночью и помнить
Запах твоего тела и твоих поцелуев…
Я привыкла одна…без тебя…
Жарить мясо в час ночи и пить чашку за чашкой
Горечь…
Просто больно.
Я расплачусь, закрывая лицо ладонями.
Ты не вспомнишь.
А я… что я? Я привыкла…
***
безсоння...
і ці чорні ночі важкі, як ненароджені діти,як ненаписані вірші.
темний чай, темна кров...темний час...
крок за кроком...божеволіти.
вимолювати безсоння чи важкі сни...
кожен день - ніби життя наново,
кожна мить - спалахом у свідомості...
кожен списаний аркуш - попелом...
***
Вирвати з серця, з думок і прагнень,
з мрій, у яких і собі не зізнаєшся,
бо боїшся наврочити,
бо боїшся втратити бодай мрію
у те, чого ніколи не буде.
Розум снує свою павутину,
вибудовуючи химерні вежі на піску до повені,
А ти вслухаєшся у шурхіт душі,
питаючи, на добре чи на зло
тобі це випробування.
Таки боляче.
А чи намагаєшся? Вирватися з оточення
сірих днів і чорних людей
у той химерний світ,
який сама вибудувала колись...
Звісно, у мріях.
Мріш?
***
Забути...забутися...
збавити віку...
чогось не стає - до останнього крику
надривного...- трохи не від людини...-
до останнього зойку...подиху...повіву вітру...
Може, неправильно. Може, занадто.
Хіба усвідомиш, що то позасвіт..?
***
Вихолощена й порожня.
Скривавлена відчаєм.
самотня самотністю смерті,
Сумна глибиною життя.
Блукаю темним чужим містом,
Холодний вечір. Гидка розчинна кава у пластику.
Цигарки з присмаком вишні.
Присмак крові на тонких вустах,
чужий запах на волоссі...
у тілі...у житті...
...і не хочеться жити...
***
Самознищення.
Самозникання
Проминання у натовпі.
Сьогодні. Вчора. Завжди.
Назавжди.
Смуток. Збентеження.
Вичахла кава.
Тепле шампанське -
без бульбашок.
Обрії. Мрії. Блакитні.
Чорні троянди на білому тлі.
Не-життя. Проживання.
буття?
***
У божевіллі - свобода.
Довгоочікувана.
Болем. Спогадами.
Міцним алкоголем.
Першим покриком,
останнім спалахом.
Сірою тінню.
Вишневим квітом.
Вишневими сигаретами.
Напівпригаслим полум"ям.
Напівжиттям - напівіснуванням -
твоїм і моїм.
Божевіллям.
***
Заедать горечь дней шоколадом...
Прятать глаза за разрисованной маской...
Так надо,чтобы кто-то был рядом,
Но не мешал упасть...
Каждый день просыпаться и падать
в этот чертов мир без икон и границ,
и теряясь в пустоте,не плакать,
мешая кровь с пеплом страниц...
***
Чужий чоловік...
Не тому,що зайнятий.
Просто надто інакший.
Надто різний. Несправжній.
З іншого - чужого світу,
з іншого життя.
Чужий,бо ніколи не буде поруч.
Пристрасний секс,а потому світле пиво
(максимум, що ти мені можеш дати),
а потому непідробна самотність
і порожнеча,
сповнена твоїм запахом.
Бо ти завше чужий.
Можу писати ,
випадково зустріти в магазині,
торкнутися устами,поторкати волосся,
але моїм ти від того ніколи не станеш.
Не будеш читати моїх віршів,
слухати мою музику і мої спогади,сповіді,
запарювати мені чай і будити ранковою ерекцією.
айбо я не буду твоєю.Надто чужа.
Надто стривожена.Надто меланхолійна.
Нестримана.Збудлива.Жінка.
Доросла дитина.
Я просто не стану твоєю.
Не зможу бути з тобою,
як і ти зі мною.
Бо кожен із нас має свій світ,
і надто несхожі ці світи...
Ти чужий чоловік,а я чужа
жінка.Відчужена.Завше самотня.
Чужі.Обоє такі чужі,
що од болю хочеться плакати,
а з грудей лише істеричний сміх...
Бо від болю не можна плакати,
бо від болю не варто плакати.
***
Білі троянди тихо помирають
у холодному оздобленні кришталю,
залишку радянської епохи,
їх беззахистність вражає...
Такі довірливо-чисті,без гострих колючок,
що до крові дряпають ніжну шкіру...
Цікаво,чи люблять троянди кров?...
Темно-гранатово-червоні краплі на білих пелюстках -
Квітам кров до лиця...
***
Когда вино мешается с кровью,
А на губах сложный привкус
крепкого чая,мандарин,шоколада,
горький привкус одиночества,
кажется,что вся жизнь проходит,как в калейдоскопе,
и падаешь в бездну своих мыслей,
а по нервам оголенным бьет тяжелая музыка,
тогда хочется плакать...
....плакать при свете свечй
и вдыхать апельсиновый воздух...
Не смотри мне в глаза -
зачарую.
Что будешь делать?
Темно-зеленый омут все еще способен
свести с ума
Такого,как ты.
Что лишь считает себя взрослым.
Взрослый ребенок.
В твоих глазах все,словно в зеркале,
А в моих - зеленая тьма.
Не смотри мне в глаза.
Поверь,твой взгляд я выдержу.
Не отводи глаза. Не бойся.
Быть зачарованным -
тоже счастье.
